Приборкання Кичери: історія першої книги

Сьогодні в мене день народження як письменника! Вийшла друком моя перша книга у твердій палітурці – “Приборкання Кичери” (внизу посилання на купівлю). Сказати, що я дуже щасливий – це майже нічого не сказати, адже до цієї події я йшов не один рік.

Написання історій – моє дитяче хобі. Тривалий час я писав просто для розваги, вважаючи, що моє справжнє покликання – точні науки, яких я вчився у школі, університеті, аспірантурі, а потім і роботу вибрав відповідну. Але коли я одружився з Оленою і дав почитати їй свої тексти, вона сказала, що я маю потенціал. Почути таке він коханої людини – це більше, ніж визнання. Тому я вирішив спробувати свої сили в літературних конкурсах, влітку 2010 року написав пригодницьку повість “Догори Дриґом” про мандрівку трьох юнаків у Карпати, і надіслав її на конкурс “Коронація Слова”.

Ясна річ, перша спроба виявилася невдалою. Але це мене дуже пригнітило, аж я втратив надію і кинув цю справу. До того ж, потім навалилися нові для мене клопоти сімейного життя, побут, діти, дисертація, нова робота… Минув не один рік, перш ніж я навчився давати цьому раду, знову з’явилося бажання писати, і надія на нову спробу. Влітку 2017 року я написав пригодницьку повість “Таємниця Барвінського, або велосипедом через всю Україну”, де, як видно з назви, посадив своїх героїв на велосипеди і змусив вирушити у двотижневу поїздку від Новгорода-Сіверського до Фороса, що в Криму. Тоді я вірив у швидку деокупацію півострова, тому показав, яким він повернувся до України, а виключно чоловіче товариство головних героїв поповнив дівчатами. Цього разу конкурс я знову не виграв, але принаймні потрапив до 25 творів з короткого списку.

І тоді я зрозумів, що цілитися одразу на великий твір – це надто самонадіяно. Тож узимку я сфокусувався на конкурсах коротких літературних форм і заходився писати оповідання. Ясна річ, не завжди мені щастило, але коли мій твір знаходив прихильність журі, він потрапляв до колективних збірок. Так мої оповідання побачили світ на сторінках книг: “Як тебе не любити…” (2018), “9 снів чорної кішки” (2019), “Коли наблизитися” (2020), “Тріада часу” (2021), “31. Антологія української фантастики” (2021) (детальніше про публікації я писав на блозі тут).

Водночас із першими успіхами і невдачами я зрозумів, що лише писати – замало. Треба якось вчитися цьому мистецтву. Часу на тренінги та курси в мене не було, тому я почав купувати книги з порадами, як писати, і вони перевернули моє уявлення про письмо. Особливо цінною виявилася “Текст-Пекс-Шмекс. Магія переконливих текстів” Вільяма Зінссера. Якби не ці посібники, я би набив ще чимало зайвих гуль на шляху до якісної літератури.

Восени 2020 року я відчув, що дозрів до чогось більшого, ніж оповідання. Я знову звернувся до теми мандрівки, але цього разу не став вигадувати персонажів, а обрав свою власну сім’ю й зобразив мандрівку, подібну до тих, в яких ми брали участь. Щоби зробити твір цікавішим, я загострив наші характери і додав вигадані місця (які мають прототипи) та драматичні події. Історію я вирішив розповісти від імені хлопчика, тому одразу замислював повість, як дитячу. Сюжет ми обговорювали всі разом, після чого мені залишалося сісти і почати писати. Але я довго вагався.

А в жовтні одна з моїх знайомих блогерів Наталка зі Стрия розповіла, що збирається брати участь у літературному марафоні NaNoWriMo. Це така віртуальна подія, що триває з 1 по 30 листопада, і протягом цього часу учасники мають написати роман на 50.000 слів. Колективне заняття стимулює частіше писати і вкластися у терміни, до того ж на сайті були різноманітні інструменти, які заохочували писати регулярно. Тож я зробив собі план, розбив твір на 10 частин, і 1 листопада написав перші сторінки.

Як ви здогадалися, це був початок “Приборкання Кичери”. Але не так вже й просто писати, коли є 40-годинний робочий день, діти, яких треба водити у школу і садок, а ще побут… 30 листопада я успішно провалив завдання, набравши заледве 11.000 слів і застрягши через брак натхнення десь на початку 3-ї частини.

Два місяці я збирався з думками, аби завершити почате. За цей час я переосмислив книгу, щось змінив у сюжеті, викинув одну частину, а в кінці січня почав другу спробу. Цього разу мені вистачило терпіння та рішучості, тож до кінця зими я поставив останню крапку в “Приборканні Кичери”. Щоправда, вона мала трохи більше 40.000 слів, але на мій погляд твір виглядав завершеним, тому я не став його роздувати до первісних 50.000.

До дедлайну подачі творів на “Дитячу Коронацію Слова” залишався ще місяць. На цей час я “забув” про твір, а за кілька днів до дати ще раз перечитав на свіже око, вніс незначні виправлення і надіслав.

Місяць спливав за місяцем, а ніяких новин не було. Коли добігало кінця літо (5-й місяць), я вирішив, що мабуть і цього разу не пощастило, тож став шукати, куди би ще надіслати повість. І тут знайшов конкурс дитячих творів від видавництва “Наш Формат”. Мій твір цілком задовольняв вимоги, тож я його подав, а вже за місяць почали оголошувати результати. Із завмиранням серця я читав відгуки на повісті, які публікувалися раз на кілька днів. А коли дійшла черга до мого, то він набрав недостатню кількість балів. Отже, невдача…

На деякий час я припинив цікавитися конкурсами, аж раптом, 24 січня отримав листа від “Дитячої Коронації Слова”, де мені повідомили, що повість таки здобула якусь відзнаку! Яку саме – не казали. Згодом повідомили, що все дізнаємося на церемонії нагородження, яку, через ковід-карантин, проведуть онлайн 26 лютого 2022 року…

Зрозуміло, того дня ніякої церемонії не було. Всі ми мали набагато важливіші клопоти, які звалилися, як сніг на голову. Особисто для мене напад росіян став цілковитою несподіванкою. Я слідкував за новинами, але вважав, що путін блефує, бо яка людина при здоровому глузді стане розв’язувати відкриту війну в центрі Європи? Але коли ми усвідомили, що ця подія таки відбулася, то після першої ночі в бункері забрали дітей і подалися з Києва до батьків в Олександрію. На перший погляд це не дуже безпечне місце, бо з одного боку Кропивницький, а з іншого – Кременчук, де часто трапляються “прильоти”, та й Миколаїв і Кривий Ріг не так далеко. Але якось пощастило, і ми без втрат перебули там весну, а в кінці травня повернулися.

Коли всі зрозуміли, що росія не така сильна, як усіх переконувала, і що поступово здає позиції, то зажевріла надія на спробу відновити хоча б якусь подобу попереднього життя. Тож 11 червня таки відбулася довгоочікувана церемонія, і на ній оголосили, що “Приборкання Кичери” отримало не просто відзнаку, а першу премію конкурсу!

А вже за тиждень почалася робота над книгою. Виявилося, що навіть у цей непростий час книжки продовжують друкувати, і київське видавництво “Ліра-К” взялося за свій кошт видавати твори переможців “Коронації”. Протягом місяця над текстом попрацював редактор, а художниця зробила обкладинку та ілюстрації всередині книги. Наприкінці липня вийшла з друку версія у м’якій палітурці, а от сьогодні – у твердій. Тож я запрошую вас до читання цього твору, який пройшов такий довгий і непростий шлях до читача.

Придбати “Приборкання Кичери” у м’якій палітурці за 190 грн. можна на сайті видавництва тут.

Придбати “Приборкання Кичери” у твердій палітурці за 260 грн. можна на сайті видавництва тут.

Бажаю приємного читання!

5 thoughts on “Приборкання Кичери: історія першої книги

  1. Вікторе, у Вас архісерйозна спеціальність, що вимагає вміння фокусуватися та мислити логічно. Але Ваші успіхи на літературній ниві свідчать, що Ви неординарна особистість з багатою уявою, життєрадісна, талановита і чуттєва людина.
    Непростий шлях до читача – це і є в якомусь сенсі приборкання Кичери. А у нас в країні багато кичер у прямому і переносному сенсі.
    Дякую Вам за дружність і позитив. Бажаю творчих звершень, подолання перешкод, втілення задумів, перспектив на роботі і в усіх справах!

    1. Дякую за розуміння і підтримку, Ірино! Справді, у кожного з нас є свої Кичери, на приборкання яких йде чимало сил і часу. Але коли відчуваєш, що займаєшся тим, що надає крила і найкраще виражає те, для чого прийшов на цей світ, то будь-які труднощі сприймаються не як перепона, а як нагода стати сильнішим і на крок ближчим до мети. І віра у свої сили ще більша, коли поруч є однодумці, які підтримують і торують свій непростий шлях. Я щиро захоплююся Вашим блогом, Ірино. Я цікавлюся блогами інших мандрівників Україною, їх за останнє десятиліття з’явилося чимало, але Ваш особливий. Ви не ганяєтеся за розкрученими місцями, або їхніми протилежностям. Ви показуєте батьківщину такою, яка вона є,
      з її радісними і сумними сторонами, не цураєтеся казати правду, якою б вона не була. І в ці непрості часи, коли війна постукала до кожного, Ви не кинули цієї справи, і розповідаєте про Україну навіть далеко від рідних стін.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s