Оманлива гра (зі спринт-екскурсією Олександрією)

Гидка потвора страху безжально скувала моє тіло, коли з динаміка телефону донеслося: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок. Зателефонуйте, будь-ласка, пізніше…»  Попри гамір та веселощі навколо, я виразно відчула весь жах того, що могло статися з Тарасом, який лишився сам у тому вогкому темному підземеллі. Раптом котрась з легенд виявилася правдивою і якісь огидні почвари затягли до свого моторошного лігва і розірвали на шмаття безневинне тіло?

А як все безтурботно починалося! 

* 1 *

 Цьогорічний вересень подарував нашому містечку по-справжньому літнє тепло. І якби не уроки в школі, то могло б цілком здаватися, що канікули тривають. Але субота обіцяла бути вільною, тож я неабияк тішилася від пропозиції Олега піти в кіно. Ну, мамі то не обов’язково знати про побачення, тому я сказала їй, що йду з друзями на боулінг.

– О, чудово! – чомусь зраділа вона. – Тоді візьми з собою й Тараса.

Я на мить розгубилася, адже ніяких Тарасів не знаю. Може вона мала на увазі квас «Тарас»?

– Ой, я й забула тобі сказати! – помітила мою причмеленість мама. – До нас на ці вихідні приїжджає моя університетська подруга з сином Тарасом. Він твій ровесник, вам буде цікаво!

– А можна попросити, щоб він не приїжджав? – перепитала я, та не встигла отримати відповідь, як пролунав дзвоник, а за мить на порозі вже стояла висока худорлява жіночка і опецькуватий підліток.

«От тобі раз, це, мабуть, Тарас», – подумала я. Поки мама обіймалася і цілувалася з давньою подругою, наче та – найбажаніша істота на світі, я роздивлялася товстеньке непорозуміння біля них. Воно теж зиркало на мене крізь свої архаїчні окуляри і сором’язливо тупило погляд. Все ясно: якийсь ботан! І як я візьму оце на побачення?

За обідом жіночки безперестанку теревенили про те-се, пірнали у спогади зі своїх студентських буднів і, здавалося, зовсім не помічали двох підлітків, які мовчки сиділи поруч. Тільки коли мова зайшла про дітей (тобто, про нас), вони зробили кілька марних спроб долучити нас до своєї бесіди. Але кому, скажіть, подобається розповідати про свої справи у школі? Зрештою, мами помітили нашу байдужість до розмови і вирішили відпустити.

– Віка з друзями саме збирається йти на боулінг, – згадала моя мама. – Гадаю, Тарасу буде з ними цікаво.

– Ой, не знаю! – відповіла замість хлопця його мама. – Він у нас не дуже любить спортивні ігри. Йому більше до вподоби наука і техніка. Він вже кілька років займається у гуртку авіамоделювання.

– А наша Віка захоплюється історією! Торік навіть перемогла на змаганні краєзнавців! – похвалилася моя. – Знаєте, вона провела таку розвідку, що тепер знає наше місто краще за нас!

– То, може, хай влаштує Тарасу екскурсію? – запропонувала гостя. – Йому це сподобається більше, ніж якийсь боулінг. Правда, синку?

Хлопець кивнув і всі вирішили, що питання узгоджене. Авжеж, коли  троє кажуть «за», то думка четвертого вже не має значення. Навіть якщо в того четвертого були свої плани на день. Щоправда, про них же ніхто не знав, то чи варто тепер нарікати?

Словом, нам дали грошей «на морозиво» і ми перестали існувати для своїх мам ще до того, як зачинили за собою двері.

Спускаючись сходами, я гарячково обдумувала, як би спекатися несподіваного екскурсанта. До кіносеансу лишалося хвилин сорок, отже ні про яку повноцінну екскурсію мова йти не може. Взяти його з собою – це взагалі безглуздя, та й Олег не зрозуміє. І тут мені сяйнула геніальна думка.

Ми швиденько пройшлися два квартали до центральної площі і зупинилися біля будинку, поруч з яким стояло кілька древніх кам’яних баб і залишки гармати.

– Це наш краєзнавчий музей! – пояснила я.

– Ми підемо до музею?

– Не ми, а ти, – простягнула я йому гроші на квиток.

– Але що я скажу мамі?

– Скажеш, що ми провели дві неймовірні години в музеї. Там стільки всього! Рештки викопних тварин, реконструкція традиційної хати, макет вугільного розрізу і справжні речі космонавта разом зі скафандром!

– Але я не можу брехати! Якщо мама спитає, чи були ми удвох, я буду змушений сказати, що ні.

Це вже не лізло ні в які ворота! Людина закінчує школу, і досі лишається таким наївняком. Чи він знущається? Я зміряла його поглядом, але він виглядав суцільною невинністю.

– Послухай, у мене були свої плани на цей день!

– Я знаю, боулінг, – підказав Тарас. – Ти не хвилюйся, я можу тихесенько сидіти і не заважати вам грати.

– Боулінг… – повторила я, міркуючи, розкривати карти, чи не варто? Що, як це диво в окулярах потім теревенитиме про побачення, а моїй мамі Олег навряд чи сподобається.

Як на те, задзвенів мій телефон. Я поглянула на екран – він! Хвилювання відчайдушно виривалося назовні, і я відвернулася від Тараса. Голос Олега повернув мені надію. Він на мене вже чекає біля кінотеатру! Я маю щось придумати!

Поклавши слухавку, я обернулася і зміряла Тараса поглядом. Той дивився на мене так, ніби починав щось підозрювати, але, може то в нього просто такий вираз обличчя – ми ж ще майже не знайомі. Я почала молити небо, щоб воно послало мені рішення. І моє благання почули!

– Привіт! – пролунав збоку знайомий голос.

Я повернула голову і побачила своїх подружок – Світлану та Оксанку.

– Ми йдемо на боулінг, ходімо з нами! – запропонували вони

Ось воно! Можна приєднатися до них, а там тишком-нишком зникнути на годинку. І потім цей ботан не скаже, що ми не ходили на боулінг.

– І бойфренда свого бери теж – вчотирьох краще.

– Це не мій бойфренд! – гарячково замахала я головою, зиркнувши на товстого коротуна в окулярах. – Це син університетської подруги моєї мами – Тарас. А це – мої однокласниці Ксюха і Свєта.

Аж раптом Тарас скорив дивну міну і перепитав:

– А то які свєта? Великодні чи Різдвєні?

– Він що, дебіл? – не зрозуміла Світлана.

– Ні, це син подруги мами.

– Скажи мамі, хай знайде собі іншу подругу, – порадила Оксана.

І обидві подруги пішли геть.

– Яка муха тебе вкусила! – мало не накинулася я на хлопця.

– Я тебе врятував! Ти ж насправді не хотіла на боулінг. Я чув, як ти говорила по телефону зовсім про інше.

Клятий рятівник! І що тепер? До сеансу лишається двадцять хвилин. Як би так зробити, щоб відшити цього типа і зберегти справжню мету в таємниці? Я пильно подивилася на Тараса і в мене визрів підступний план. Його мама казала, що хлопець не любить фізичних навантажень. Власне, з його гладких форм це видно без зайвих слів. Ну, то я йому зроблю експрес-екскурсію. Заганяю, як ту коняку! Добре, у мене з бігом на фізкультурі завжди було добре.

Я уявила собі, як можна заплутати маршрут, щоб він виявився якомога довшим. Гадаю, хвилин за десять енергійного темпу він сам благатиме відпочинку і тоді я матиму шанс на побачення з Олегом.

– Тарасе, я подумала над твоїми словами, – почала я здалеку. – Справді, не гоже обманювати батьків. Хай там у мене були які плани, але якщо ми сказали, що йдемо на екскурсію, то має бути так. І не варто марнувати часу – почнімо прямо зараз!

Хлопець знизав плечима. Схоже, він ще не розумів усіх масштабів того випробування, до якого я його готую.

– Але є один нюанс, – я зробила багатозначну паузу. – Наше місто просто нашпиговане різними історичними об’єктами, тому, щоб встигнути до вечері, нам доведеться ходити швидко, дуже швидко. А ще краще – бігати.

– Ну, я спробую, – зітхнув Тарас.

– Ти впевнений? – я зобразила щире співчуття. – Якщо ти вважаєш, що це непосильна ноша, я можу прямо зараз відвести тебе додому.

– Та ні, все буде добре, – запевнив хлопець.

«Ну і чудово! Ти сам підписався на страждання!» – подумки мовила я, а вголос тільки промовила:

– Тоді вперед! 

* 2 * 

Перші двісті метрів я випробовувала хлопця, взявши для розминки невеликий темп. Тарас сопів, але тримався.

– Починаємо нашу марафон-екскурсію! – вдавано підбадьорююче мовила я, зупинившись. – Зараз ми знаходимося у самому центрі міста на Соборній площі. Ще сто років тому на цьому місці стояв Успенський собор, який у 30-х знесли комуністи, які згодом встановили пам’ятник з рукою самому знаєш кому. Під час революції Гідності монумент звалили, згодом його місце заклали кольоровою тротуарною плиткою. Але ніхто не здогадується, що всього в кількох метрах під нею збереглися залишки підмурівків храму, де останні служителі заховали церковні цінності.

olexandria_-_sobornyi_square_fontain
Центральна алея на Соборній площі

– А звідки ти знаєш?

– Ой, та це ж міські легенди! Якщо вірити всьому, що кажуть, то можна все життя з лопатою не розлучатися, – махнула я рукою і відновила пробіжку – страшенно не люблю допитливих зануд.

Покружлявши трохи навколо площі, ми вибігли на вулицю Чижевського і досягли фірмового перехрестя міста, де зустрічається шість доріг.

olexandriya_-_proletarska7_(p2)
Будинок на 6-доріжному перехресті

– А ось – жіноча гімназія, – зупинилася я, задоволено поглядаючи, як натхненно відсапується мій екскурсант. – Це наш міський рекордсмен, бо вже півтора століття від самого заснування безперервно працює як освітній заклад.

olexandriya_-_female_school
Жіноча гімназія

– Якась… вона… маленька… – подав голос Тарас, дивлячись на споруду.

– Так то ж ми бачимо лише один край! До того ж, у неї є ще підвальні приміщення, по яких тунелями можна дістатися інших старовинних будинків міста. Тільки учнів туди не пускають.

– Вигадуєш ти… все!

– Якби сьогодні була не субота, я би тебе завела всередину і показала там внизу одні двері. Вони завжди замкнені, але якщо прикласти до щілини руку, то легко відчути сильний протяг, якого б не було, якби там знаходилася звичайна комірка.

olexandriya_-_mews
Забудова поблизу гімназії

Схоже, Тарас знову хотів щось заперечити, чи то перепитати, але щойно я побачила, як він збирається дати раду диханню для своєї репліки, як знаком показала бігти далі.

olexandriya_-_soborna_street
Соборний проспект неподалік перехрестя з вулицею Діброви

Вулиця Діброви повільно, але впевнено набирала висоту і це мене неабияк тішило. Бо ж нестися під гору мало хто зможе довго. Та, якогось дива Тарас не відставав, навіть пихкати став менше. Чи то в нього друге дихання відкрилося, чи може він якось інакше став бігти? Ще зроблю з хлопа спринтера на свою голову! Краще вже закінчувати цю комедію. І я додала швидкості.

olexandriya_-_dibrovy47
Довоєнна забудова вулиці Діброви

Прискорення подіяло! Коли я повернула на Братську, екскурсант відставав уже метрів на сто. А як повороту дістався він, то щось загукав мені. Ось воно! Я зупинилася і стала чекати, поки він подолає розрив. Його обличчя було геть червоне, чуб мокрий від поту, який проступив смугами навіть на сорочечці. Я вже передчувала насолоду від того, як він молитиме закінчити екскурсію і відвезти його до мами.

– Чому відстав? Ми так до вечора не закінчимо! – напустила я суворого вигляду, очікуючи благань.

– Я знаю! – видихнув він. – Але я просто хотів запитати, що це за курган праворуч?

– Що? – я збиралася почути, що завгодно, тільки не це. І куди ділася його задишка?

– Ти ж обіцяла розповідати про незвичайні місця, – нагадав Тарас.

olexandriya_-_world_war_ii_common_grave
Пам’ятник загиблим воїнам ІІ світової на кургані

– Ну, так, – зітхнула я. – На цьому кургані розміщено меморіальний комплекс радянських воїнів, загиблих при боях за місто. А ще партизанів і кількох учасників громадянської війни. Але подейкують, що саме в цьому кургані поховано засновника міста – легендарного козака Вуса. Щоправда, пам’ятник цій особі збираються спорудити у зовсім іншому місці.

– Покажеш?

– А ти ще не набігався? – вирвалося в мене.

– Зразу було важкувато, але потім я згадав свої дихальні вправи і стало легше, – посміхнувся Тарас.

От тобі й маєш! Я зиркнула на годинник – кіносеанс мав от-от розпочатися. А цей фрукт і не збирався помирати від спекотної пробіжки. Хоча, вигляд у нього не дуже, отже шанси вимотати хлопця я ще маю. До того ж, може він просто блефує і ніякі диво-вправи його не врятують.

Ми пробігли ще два квартали і зупинилися за рогом.

– Це – наша найдавніша пожежна частина, – показала я на споруду кольору морської хвилі. – Годинник на цій вежі встановили це в кінці ХІХ століття. Між іншим, його виготовляла та ж сама фірма, що поставила свій виріб на височезну дзвіницю Спасо-Преображенського собору в Сумах. А ще розповідають, що якщо загадати бажання, коли дзвін б’є дванадцять разів, воно неодмінно збудеться!

olexandriya_-_firestation
Пожежна частина

Тарас зиркнув на циферблат, потім запитально на мене.

– Ні, ми не станемо чекати! – одразу заперечила я, нарахувавши ще десять годин до півночі.

– Я не про те! А де ж козак Вус?

– А! Побігли! Тільки не лякай більше так!

– Як? – зобразив наївне здивування хлопець, але я не стала пояснювати і чкурнула далі вулицею.

Коли ми втретє за сьогодні перетнули Соборний проспект (це я навмисно, але, виявилося, марно так закрутила маршрут), то зупинилися у невеликому скверику за перехрестям. Тут посеред алеї з зарослих травою плит стояла величезна кам’яна брила з написом-обіцянкою про спорудження пам’ятника засновнику міста.

olexandriya_-_lenina51_(p2)
Перехрестя біля скверу з майбутнім пам’ятником засновнику міста

– Це поставили ще на зорі Незалежності, але далі справа не пішла, бо на повноцінний монумент потрібні значні кошти, а місто досі в кризі, особливо після того, як згорнули всю буро-вугільну промисловість.

– І звідки ти стільки всього знаєш! – на видиху вимовив Тарас. – Так говориш, наче наша вчителька історії – в деталях і з купою розумних слів.

– Знаєш, це не виглядає компліментом.

– Але чому? Тобою мабуть всі пишаються!

– Чи ти з дуба впав? Це я тільки для батьків, вчителів і таких зануд, як ти. А мої друзі про це нічого не знають.

– Так проведи їм екскурсію!

– Я цього нізащо не зроблю!

– Але чому? В тебе гарно виходить.

– От скажи, ти гарно вчишся?

– Так, на відмінно! – запишався Тарас.

– І ходиш на секцію авіамоделювання, чи як там казала твоя мама?

– Так, це неймовірна наука! А ще на гурток шахів, юного хіміка і робототехніки.

– І багато в тебе друзів?

– Е…

– Бо тебе вважають нудним заучкою!

– Просто у них є якісь свої гуртки, тому ми маємо мало часу на спілкування.

– Ти справді віриш у те, що сказав?

– Гадаю, це пояснення найбільш логічне.

– А ти часом не робот?

– Ні, я вже перевіряв.

– А, ну тепер я спокійна, – закінчила я цей безглуздий діалог і показала, що нам пора далі. Хоча насправді, я би воліла, щоб ця пробіжка вже скінчилася, але Тарас не здавався і я не знала, як розірвати коло.

Разом з тим мені мимоволі почало імпонувати це завзяття, з яким хлопець біжить за мною. Раніше я вважала, що всі зануди страшенні скиглії і впадають у паніку, як тільки стикаються з труднощами. А цей – сопе, червоніє, але не зронив ще ні слова благання. І це попри те, що ж не з його комплекцією брати участь у марафонах на витривалість.

olexandriya_-_shelter
Дореволюційний особняк на Першотравневій

Наступну зупинку ми зробили біля ошатного будиночка з крихітною, але вишуканою вежею і вікнами у формі знаків з гральних карт.

– Це – будинок голови повітового земства Семена Піщевича. Вважається найкрасивішою спорудою міста дорадянських часів.

olexandriya_-_pischevich_facade
Будинок Піщевича

– А чому в нього вікна такої дивної форми?

– За легендою, Семен побудував його на гроші, виграні в карти.

– А що це за замок за ним?

– Це не замок, а саме земство! До речі, побудовано в ті ж самі роки.

olexandriya_-_zemstvo
Земство

– Таке красиве і таке… квадратне! – зачаровано мовив хлопець.

– Ти ще не бачив нашого театру. Щоправда, він не… квадратний, але теж нічого.

olexanria_-_theatre_after_reconstruction
Міський театр

Я знову почала бігти і вже хотіла перетнути дорогу, де за сквериком ховався згаданий мною будинок, як почула за спиною:

– Знаєш, я щось вже наганявся. Давай ти відведеш мене додому, а потім підеш сама, куди хочеш.

Я не повірила власним вухам! Нарешті! Сталося! Я зупинилася і обернулася, щоб побачити свого переможеного супротивника, але… На тротуарі нікого не було! 

* 3 * 

Спершу мені здалося, що Тарас заховався за стовбуром дерева, але те було занадто тонке, як на його опуклу статуру. Та й у двір сусіднього будинку хлопець би не встиг прошмигнути. Здавалося, наче супутник просто розчинився в повітрі! Ще більш лякаючою виглядала версія, що нікого, насправді, не було, а я сама домислила собі екскурсанта і навіжено гасала з цією примарою центром міста. Мабуть, мені не варто було так наполегливо готуватися до того краєзнавчого конкурсу.

На щастя, усі тривожні сумніви розвіялися вже за мить, коли я почула приглушений голос Тараса. Складалося враження, наче він долинає звідкілясь здаля або з глушини якоїсь печери. Я стала дослухатися і обережно пішла за напрямком, та вже за кілька кроків мало не налетіла на відчинений люк. Власне, саме звідти й донісся вигук хлопця.

– Але як тебе туди занесло? – здивувалася я.

– Не знаю! Просто йшов за тобою і налетів на це.

– Зрозуміло, – пригадала я свою звичку не обходити люки, а переступати через них; Тарас крокував за мною і просто не встиг помітити небезпеки. – Ти не забився?

– Кілька подряпин, але нічого серйозного, – запевнив той. – Під час падіння я вхопився руками за якісь виступи і майже не вдарився.

– Тоді вилазь.

– Не можу! Тут бракує кількох поперечок, щоб впертися ногами.

– А ти підтягнися руками.

– Я не вмію підтягуватися.

– Та ну! Всі хлопці вміють!

– Як бачиш, не всі.

– От же нещастя моє! – зітхнула я.

Тарас знаходився не дуже глибоко, тож я могла би трохи залізти і подати йому руку. Але я дуже сумнівалася, що зможу витягнути його далеко не тендітну тушу.

– Я спробую знайти якусь драбину або мотузку! – запропонувала я. – Тільки нікуди не йди!

– Та куди я подінуся!

– Хіба я знаю! Раптом дременеш кудись, злякавшись крокодила?

– Віко, я маю «відмінно» з географії. Крокодили у ваших краях не водяться.

– Так воно й було, поки один не втік з приїжджого зоопарку! – «ощасливила» я хлопця ще однією міською легендою.

– Що?!! – долинув розпачливий зойк, але я його вже не чула, бо подалася шукати засобів звільнення в’язня відкритого люка.

Але не встигла я перейти сусідній двір, як нагадав про себе мій мобільний. Дістаючи телефон, я спершу подумала, що то хоче вилити свої побоювання Тарас (ми обмінялися номерами перед прогулянкою), але це виявилася Світлана:

– Слухай, кидай ти того свого ненормального і гайда до нас на боулінг! Нам якраз тебе не вистачає!

І тут я згадала, що Світлана з Оксаною – не єдині, хто на мене чекає. Бідолашний Олег! Вже з півгодини маячить під кінотеатром.

Я швидко розпрощалася з подругою і набрала номер Олега. Він не брав трубки! Образився чи просто не чує? Добре, що наше місто невеличке, якщо не бігати колами. Три хвилини – і я буду біля кінотеатру. А Тарасу за цей час нічого не станеться. І я, не чуючи ніг, метнулася до місця, де ще півгодини тому мала зустрітися з хлопцем.

Проте до кінотеатру я так і не потрапила. За квартал до місця зустрічі я побачила таке, що приголомшило мене, як грім серед ясного неба. Мій Олег спокійно прогулювався з якоюсь рудою дівахою (!), яка несла букет рожевих троянд (мої улюблені) і з до безглуздя щасливою міною щось щебетала хлопцю (!!), а він відповідав їй тим самим (!!!).

На цьому місці краще поставити три крапки, бо редактор не пропустить чималий фрагмент тексту, насичений емоційно забарвленою нецензурною лексикою. Я не уточнюватиму в яких словах кому і хто обіцяв щось повідривати, видряпати чи ще якось сплюндрувати. Зрештою, все звелося до взаємних образ без фізичних травм, хоча я й поривалася задушити руду бестію і, якби це відбувалося не посеред людної вулиці, не обійшлося би без виклику «швидкої допомоги».

Вже не пам’ятаю, як нам вдалося розійтися, бо мене опановувала така лють, що хотілося бити вітрини,  витоптувати клумби і топити кошенят. І в цей час мені в око впала реклама боулінг-клубу. О! Якраз те що треба. Там можна намахатися до знесили і вилити однокласницям все, що я думаю про ту сволоту Олега!

Проїхавши кілька зупинок автобусом, я вийшла біля клубу, зайшла всередину і скоро побачила своїх подруг. Вони кидали м’ячі на четвертій доріжці у компанії з двома хлопцями з паралельного класу.

– А ми вже думали, що ти не прийдеш! – помітила мене Світлана. – Щось сталося?

І я розповіла їм, хто насправді такий Олег. Дівчата однозначно погоджувалися, що призначати побачення одній, а йти з іншою, це непрощено аморальний вчинок. І те, що я запізнилася на якісь сорок хвилин, ще не давало йому приводу вести себе, як остання свиня.

Словом, я назбирала ще купу звинувачень на адресу Олега і вирішила не відкладати на безрік, зателефонувати йому просто зараз. Проте, коли дістала телефон, помітила пропущений дзвінок від мами, тож спершу передзвонила їй.

– О! Я чую, ви таки пішли на боулінг! – донеслося з динаміка. – Грошей вистачило? Чи ви там з кимось?

– Ну, ми тут з однокласницями, – відповіла я.

– Гаразд, відпочивайте далі, я просто так подзвонила дізнатися, чи у вас все гаразд. І попроси Тараса, щоб увімкнув свій телефон – його мама не може йому додзвонитися.

Тарас! Як я могла забути про бідаку під землею! Щойно розпрощалася з мамою, я набрала номер хлопця і почула те повідомлення про абонента, що не може прийняти дзвінок. За інших обставин це речення не викликає в мене особливих емоцій. Але тепер!

Я зникла з боулінг-клубу так швидко, як там з’явилася, аж дівчата не встигли зрозуміти, що мене так різко підірвало з місця. Добре, не довелося довго чекати автобуса, але потім він їхав так повільно, що я би випхала водія і сама тиснула на газ, якби могла керувати машиною. Хвилини до люка здавалися вічністю, але, зрештою, я опинилася над тим фатальним чорним кружальцем.

– Тарас!

А у відповідь – тиша.

– Тарасе!!!

І знову те саме.

Я вдруге набрала номер, не особливо сподіваючись на диво, але несподівано пролунали довгі гудки! Мені навіть здалося, що я побачила якесь підсвічування і почула ледь вловиму мелодію там, у глибині люка!

Чіпляючись за краї отвору і перекладинки всередині, я полізла донизу, а там, де опори закінчувалися, просто зіскочила на нерівну долівку. Телефон Тараса світився екраном зовсім поруч. Я нахилилася і щойно простягла руку, щоб підняти пристрій, як за моє зап’ястя вчепилося щось мокре і липке! 

* 4 * 

Я ніколи не вірила у різних чудовиськ з пліток. Ну, на екрані телевізора – то інша річ, може десь в далеких галактиках і мешкають виплоди фантазії американських режисерів. Але в нашому непримітному містечку нічого надзвичайного не водиться, це точно. Принаймні, я так гадала до останньої миті. Навіть коли я перечитувала краєзнавчі матеріали, місцеві повір’я та легенди викликали у мене радше сміх і скепсис щодо неосвіченості та наївності людей з минулого і сучасного теж. Ці всі риби-монстри в Інгульці чи втікачі з цирків-зоопарків, що мутували в каналізації – просто сучасна інтерпретація всім відомих казок, які я перестала читати ще в третьому класі. Тож, спускаючись під землю, я набагато більше переймалася тим, щоб не замаститися, аніж зустріти якусь страхітливу потвору.

І тим більшим був мій шок, коли щось бридке схопило мою руку!

– Та не верещи ти так! – почула я несподівано знайомий голос.

– Тарас? – упізнала я хлопця, коли той підніс екран телефону до свого обличчя. – А що з твоїми руками?

– Тут не дуже чисто, зате не так спекотно як там нагорі.

– Але ж ти не на руках ходив?

– У цих тунелях не особливо находишся. Зате я знайшов дещо дуже і дуже цікаве, поки чекав на тебе.

– Справді? – здивувалася я, розглядаючи вже звиклими до темряви очима обмежений простір підземелля.

– Так! Довелося дещо розтягнути якийсь мотлох і трохи проповзти накарачках, зате ось у тій норі є таке!

Спершу я подумала, що Тарас мене розігрує. Ну хто б, скажіть, при здоровому глузді лазив по якихось норах? Але у світлі телефонів я помітила, що не лише руки, але й весь хлопець перемащений у бруд. Отже, він і справді тут нишпорив по закутках? І ось чому його телефон був поза зоною досяжності!

Тарас не став повторювати запрошення, а присів і сопучи протиснувся в якусь шпарину. Присвічуючи ліхтариком на телефоні, я подалася за ним. Незабаром вузьке місце скінчилося і ми опинилися в якійсь подобі тунелю.

– Поглянь на склепіння! – Тарас провів променем ліхтарика навколо.

– Ого! Схоже цій кладці вже не одне століття! – помітила я на деяких цеглинах заводські клейма, написані гражданкою. – Це справжнє відкриття! Я читала про тунелі під містом, але завжди гадала, що це лише вигадка!

– Це ще нічого! Там далі є таке, що тобі й не снилося! – і Тарас швидко подався в глибину коридору.

Я намагалася не відставати від нього, але це вартувало неабияких сил. Хлопець либонь вже вивчив маршрут, а я постійно натикалася то на шматки цегли, то на якісь трухляві колоди, то на купи землі, що насипалася з тріщин у склепінні. Я вже майже не дивилася вперед, а всю увагу приділяла тому, що під ногами, і слабкого променя ліхтарика явно не вистачало для того, щоб вчасно помітити всі перешкоди.

І тут я несподівано наштовхнулася на Тараса.

– Що, вже прийшли?

– Ні, схоже я переплутав тунелі, – заперечив хлопець. – Спершу треба було повернути праворуч, а потім ліворуч, а не навпаки.

– Зачекай, а що, були розвилки?

– Та їх тут повно! А ти хіба не помітила?

– Ну, я мабуть була занадто зайнята іншим.

І ми попрямували назад. Тепер я вже намагалася вряди-годи підіймати голову і дивитися по боках. Виявилося, що тунелів і справді кілька – вони були дещо різного розміру, деякі в кращому стані, а інші ледь не в аварійному – з велетенським тріщинами вгорі і відсутніми шматками кладки на стінах. Часом траплялися доволі значні розширення, посеред яких склепіння підпирали масивні колони. Деякі з них виглядали доволі пошкодженими, аж дивно було, як вони досі не завалилися. Не менш закинутими здавалися й коридори.

– Гм, дивно! – знову зупинився Тарас. – Це знову не те. Я точно пригадую, що не бачив цього скелета.

Що? Тільки мерців не вистачало! Я зиркнула з-за плеча хлопця і полегшено зітхнула – там під стіною лежали залишки не людини, а якогось собаки. Долівку довкола вкривали фрагменти склепіння, один з яких привалив самого бідаку. Я посвітила ліхтариком догори і побачила, що стеля рясніла тріщинами і відсутніми шматками кладки. Мене облило холодним потом – якщо нас не приб’є цеглою, то ми заблукаємо і сконаємо від голоду, адже ніхто ж не здогадається нас шукати у цих тунелях!

– Тарасе? – і я підсвідомо пригорнулася до хлопця. – Ми помремо?

– Не сьогодні! – спокійно, але дещо розгублено від несподіваних обіймів мовив він. – Перед кожною розвилкою я залишав по монетці, щоб знати з якого боку вихід. У світлі ліхтарика вони зблискують і одразу видно, куди йти. Ми зараз просто повернемося на старт і почнемо все спочатку.

– Знаєш, давай просто повернемося на старт.

– Повір мені, ти будеш неабияк вражена, коли побачиш те, що я знайшов!

– А ми точно більше не заблукаємо? Чому твої монетки не спрацювали?

– Бо я їх клав з того боку розвилки, який веде до виходу, а не до того місця, про яке кажу. Тож ми зможемо легко знайти дорогу назад.

Попри мої побоювання, Тарасів план спрацював! За своїми знаками він легко відшукав шлях до тієї нори, з якої все почалося, а потім ми повторили спробу і опинилися біля якихось металевих дверей. Я смикнула за клямку, але ніщо не поворухнулося. На щастя, одна зі стулок була привідчинена і ми змогли протиснутися крізь цю шпарину. По той бік дверей вже не було коридору, натомість ми опинилися у доволі великій кімнаті, заставлений різними ящиками і скринями.

– А тепер увага! – Тарас підійшов до однієї зі скринь і театральним рухом відкрив кришку.

Я посвітила ліхтариком і мало не отетеріла! Там було повно різних речей, які показують у фільмах про пошуки скарбів! Різноманітний вишуканий посуд, прикраси, медальйони, монети, статуетки, підсвічники, вази, чаші, невеличкі скриньки та купа усіляких предметів розкоші щонайпізніше початку ХХ століття!

Те ж саме містилося в наступній скрині і так далі. Деякі були замкнені на замки, але метал від вологи настільки проіржавів, а дошки протрухлявіли, що ми легко відкривали все, що хотіли.

Один з ящиків був повний якихось паперів, що від часу та вологості перетворилися на однорідну масу. У світлі ліхтарика мені ледве вдалося прочитати ім’я на верхньому аркуші, від чого серце забилося ще швидше.

– Що там? – помітив моє хвилювання Тарас.

– Це ж легендарні скарби отамана Григор’єва!

– Кого?

– Під час громадянської війни він спершу бився на боці комуністів, але після того, як ті почали силоміць відбирати у людей продукти і майно, Григор’єв очолив антибільшовицьке повстання. У своєму головному місті він збирав відібране у більшовиків, але згодом його вбили і куди поділося «експропрійоване в експропріаторів» так ніхто й не дізнався.

Тепер ми ще з більшим інтересом зазирали у скрині – так, наче потрапили в минуле і роздивляємося, чим жили люди більше ста років тому, адже, окрім дорогоцінностей там траплялися й предмети побуту. В одній коробці зберігся майже в ідеальному стані грамофон. А в іншій Тарас знайшов набір якихось масивних куль.

– Може, це золото? – видлубав він одну з них.

– Ніколи не бачила, щоб золото зберігали в кулях. Вони ж котяться.

– Мабуть, саме тому тут зробили отвори, – додав хлопець.

– Зачекай… – я взяла одну в руки. – Та це ж боулінг!

– А хіба його придумали не після розвалу союзу?

– Ти зовсім не знаєш історії? Це гра набагато давніша за СРСР. Я читала, що один знайомий Семена Піщевича привіз з Європи набір для боулінгу і хотів відкрити клуб, але тоді почалася Перша Світова, а потім він емігрував і про гру всі забули.

– То ми таки потрапили на боулінг, – весело мовив Тарас.

– Так! Я навіть десь бачила кеглі, – я метнулася до однієї зі скринь і виставила кілька продовгуватих предметів. – А ну, покажи, як ти граєш?

– Я не вмію! Та й доріжки немає.

– А ти не коти, а підкинь.

– Ну, гаразд!

Що сказати? Тарас грати у боулінг справді не вміє. Він не лише не попав по кеглі, але таки добряче гупнув кулею об стіну в кількох метрах збоку. Я вже хотіла розреготатися з його снайперських здібностей, аж раптом…

Спершу ніби нічого не сталося. Просто я відчула, наче на мене посипалася цівка піску. Проте коли я підійшла підібрати кулю, то у світлі ліхтарика побачила, як просто на очах від місця удару між цеглин по стіні починає рости тріщина. А зверху вже стали падати якісь шматки і чимраз більші! Я одразу забула про кулю і, гукнувши Тарасу, прожогом кинулася до дверей. Як виявилося, ми опинилися в коридорі саме вчасно, бо з кімнати долинав уже такий гуркіт, наче там вантажівка висипала будівельне сміття.

Та на цьому пригоди не скінчилися! Павутина тріщин вирвалася крізь двері і невблаганно поповзла склепінням коридору. Ми ледве встигали відшукувати шлях до виходу, чуючи, як зовсім близько позаду бухкають у ґрунт шматки цегли. Вже не пам’ятаю, як нам вдалося швидко протиснутися крізь ту нору і вилізти на білий світ, але згодом Тарас стверджував, що таки навчився підтягуватися. 

* 5 *

 Ми сиділи і відсапувалися просто на тротуарі біля люка. Я дивилася на округлий отвір і розмірковувала про те, як воно в житті трапляється, що можна отак щодня проходити до дрібниць знайомим шляхом і перестрибувати через цю діру, навіть не здогадуючись, які таємниці сховано просто під ногами. І що те ж саме відбувається у світі людей!

Олег мені здавався практично ідеалом, а в критичну мить виявився звичайним бабником. Натомість Тарас, попри його ботанську зовнішність і наївність у питанні чесності, потрапивши у пастку, не розкис, а повівся як кіношний Індіана Джонс. Шкода лише, що він не вміє грати у боулінг, бо через той фатальний кидок ми втратили все, що знайшли.

– Не сумуй! – Тарас вловив мій журливий погляд на куряву, що клубочилася в отворі люка. – Головне, що ми лишилися живі.

– Це так! Але хто ж тепер повірить, що ми насправді все це бачили?

Ти ж раніше боялася, щоб друзі не здогадувалися про твої краєзнавчі захоплення?

– То все були балачки, а тепер це зовсім інша річ! Треба було не копирсатися в тих скринях, а обережно забрати хоча б щось.

– Віко, а це тебе втішить? – і хлопець простягнув мені руку, а коли розтиснув пальці, то я побачила на долоні каблучку неймовірно вишуканої роботи!

– Тарасе! – я просто не знаходила слів від цього найбільш коштовного дарунку в моєму житті. – Але коли ти встиг?

– Ну, я просто гадав, що ти заслуговуєш на подарунок і оце таке знайшов, поки чекав на тебе, адже ти така красива…

Виявилося, що хлопець миттєво замовкає і червоніє по самі вуха, коли його поцілувати. Я дивилася на нього, він тупив погляд у землю. Але коли підняв очі, в них замерехтіла тривога.

– Що знову не так? – почала хвилюватися я.

– Я думаю, як ми пояснимо батькам, чому так перемастили одяг?

– Скажемо, що купалися в Інгульці!

І я вперше почула його сміх.

One thought on “Оманлива гра (зі спринт-екскурсією Олександрією)

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s